Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний лад України ґрунтується на визнанні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є головним обов’язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність (ст. З Конституції України).

Конституційним принципом є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”, а державні органи та їх посадові особи — за принципом “дозволено лише те, що прямо визначено законом”. Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

Окрім цих визначальних конституційних положень, які становлять міцну правову основу статусу людини в Україні, її конституційні права і свободи закріплені у спеціальному розділі “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина”. У свою чергу, ці права і обов’язки, разом із зазначеними вище конституційними принципами, становлять конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у нормах чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають правовий статус особи, захист і здійснення якого становить головне завдання правового регулювання, діяльності управлінських ланок державного апарату.

Цілком зрозуміло, що ефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бути належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цього апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення прав і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.

Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши незалежно державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права.

Так в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно статті 22 Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Ч. 3 ст. 22 Конституції України підкреслює, що за прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Права будь-якої людини є універсальними (тобто, вони належать усім людям в будь-яких ситуаціях незалежно від соціального становища), вродженими (тобто, вони вже належать кожній людині лише за фактом народження) і невід’ємними (це означає неможливість позбавити індивіда цих прав чи неможливість його добровільної відмови від цих прав).

Спрощено права людини характеризуються трьома головними рисами:

  1. Кожна влада має обмеження для своєї діяльності.
  2. У кожної людини є своя суверенна сфера, в яку ніяка влада не може втручатися.
  3. Кожна людина може виступити проти держави або іншого індивіда з метою захисту своїх прав.

Разом з тим важливо усвідомлювати, що будучи фундаментальними, права людини разом із тим не є абсолютними. В ліберальному дискурсі такі обмеження характеризуються висловом про те, що “Ваші права закінчуються там, де починаються права інших людей“.

В соціально-правовій практиці права можуть обмежуватися з метою захисту інших соціальних цінностей.  Наприклад, заборона пропаганди расизму або закликів до бунту обмежують свободу слова; деякі заходи правоохоронних органів обмежують таємницю приватного життя, тощо. Важливо те, що таке втручання в сферу особистих прав не може бути свавільним й встановлюється вимогами закону. В демократичній державі умови, за яких права людини можуть бути обмежені, детально визначені в Конституції. Так у статті 64 Конституції України встановлено, що “В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї Конституції”.

Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією і з метою:

– врятування життя людей та майна;

– запобігання злочинові чи його припинення;

– забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, економічного добробуту;

– забезпечення охорони здоров’я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод інших людей;

– запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

Ні в якому разі не можуть бути обмежені:

– право мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед законом;

– право громадянина України не бути позбавленим громадянства; право не бути вигнаним за межі України та право не бути виданим іншій державі;

– право на життя і право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;

– право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню: право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;

– право на свободу та особисту недоторканність; право не бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом, тощо.

Тобто, фундаментальний характер прав людини означає, що будь-яке втручання державної влади у реалізацію ваших прав має бути чітко юридично закріпленим, відповідати положенням Конституції та бути обґрунтованим.

Фундаментальні засади захисту суб’єктивних прав містяться у Конституції України, відповідно до ч. 3 ст. 8 якої звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.

Крім цього, гарантується право на судовий захист, що передбачено ст. 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.

Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце  інші утиски прав і свобод. Також, зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Окремо від системи національних судових інстанцій слід відмітити юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Його унікальний вплив на будь-яку національну систему правосуддя полягає в тому, що Європейський суд виробляє стандарти захисту прав людини, які впливають на правові системи практично всіх держав Європи і, зокрема, на національне законодавство і процесуальну практику в кримінальному, цивільному, адміністративному судочинстві, стан іноземних громадян, права преси і свободу слова тощо. Робота Європейського Суду побудована на принципі субсидіарності, згідно з яким головна роль захисту прав людини, що закріплені в Конвенції прав людини і основоположних свобод, належить національним системам держав-учасниць і, перш за все, їх судовим органам. Національні суди можуть і повинні застосовувати положення Конвенції у своїй практиці та ефективно захищати від їх порушень.

В літературі  види захисту розглядаються як залежно від способів та форм, так і за суб’єктами здійснення такої діяльності. Захист суб’єктивних прав здійснюється шляхом застосування належної форми засобів та способів захисту. Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Між тим, на думку деяких дослідників, більш правильно вести мову саме про форми захисту, тобто юрисдикційну і неюрисдикційну. При цьому, в рамках юрисдикційної форми виділяються загальний (судовий) та спеціальний (адміністративний) порядок захисту суб’єктивних прав, а в деяких випадках можливий і змішаний (адміністративно-судовий) порядок. Натомість неюрисдикційна форма захисту репрезентована самозахистом. Таким чином, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права від порушень, звертатися за захистом до суду та інших державних органів.

Крім цього, вважаємо, що під час захисту своїх прав, особа має змогу застосовувати як один із передбачених способів захисту, так їх сукупність незалежно від того, до загальних  чи спеціальних вони належать. Важливо, тільки, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту права, способу його порушення та наслідків, спричинених цим порушенням, і було ефективним.

Слід, також, зазначити про те, що у певних випадках законодавець передбачає можливість відмови певних органів чи осіб від добровільного та негайного  поновлення порушених прав. У такому разі особа має право звернутися до суду з вимогою про поновлення її порушеного права чи вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

На сьогодні виникає дуже багато питань щодо соціального захисту учасників АТО. Найактуальнішим є питання на які саме пільги і хто з учасників АТО та їх сімей може розраховувати.

Відтак, учасникам бойових дій згідно зі статтею 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” надаються понад 20 різних видів пільг. Статус учасника бойових дій отримують військовослужбовці Збройних Сил України, які брали участь в антитерористичній операції, відповідно до пункту 19 статті 6 зазначеного Закону України.

Згідно п. 19 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», до осіб, які належать до учасників бойових дій, віднесено: військовослужбовці (резервісти, військовозобов’язані) та працівники Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці, працівники Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення;

Найбільш важливими серед пільг, що надаються учасникам бойових дій, є такі:

  • безплатне одержання лікарських засобів за рецептами лікарів, першочергове безплатне зубопротезування, безоплатне забезпечення санаторно-курортним лікуванням; користування при виході на пенсію чи зміні місця роботи поліклініками та госпіталями, до яких вони були прикріплені за попереднім місцем роботи; першочергове обслуговування в лікувально-профілактичних закладах та першочергова госпіталізація; виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 100 процентів середньої заробітної плати;
  • 75-процентна знижка квартирної плати та вартості комунальних послуг; позачергове встановлення на пільгових умовах квартирних телефонів
  • безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості; безплатний проїзд один раз на два роки (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом;
  • використання чергової щорічної відпустки у зручний час, а також одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік; переважне право на залишення на роботі;
  • першочергове забезпечення жилою площею. Учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік. Першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, одержання позики на будівництво з погашенням її протягом 10 років починаючи з п’ятого року після закінчення будівництва;
  • щорічна разова грошова допомога до 5 травня.

 

Відповідно до статей 10 та 15 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” відповідні пільги отримують також особи, на яких поширюється чинність зазначеного Закону, до яких відносяться, зокрема:

  • сім’ї військовослужбовців, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків), а також внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби;
  • дружини (чоловіки) померлих учасників бойових дій, визнаних за життя інвалідами, які не одружилися вдруге;
  • діти померлих учасників бойових дій, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах.

Внесено зміни до статті 36 Закону «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (набрав чинності з 01.01.2015 р.), згідно з якими:

70% зарплати загиблого годувальника передбачено на одного непрацездатного члена сім’ї (діти та інші особи, зазначені в другому абзаці статті 30 цього закону, незалежно від того, чи перебували вони на утриманні загиблого годувальника). А також членам сімей військовослужбовців, тих, хто звільнений з військової служби та був поранений, покалічений чи загинув, зазнавши поранення, захищаючи Батьківщину або при виконанні інших обов’язків військової служби. Якщо на утриманні загиблого (померлого) годувальника перебували двоє і більше членів сім’ї, пенсію призначають у розмірі 90% грошового забезпечення (заробітної плати) загиблого (померлого) годувальника, що розподіляється між ними рівними частками, але не менш ніж 40% на кожного непрацездатного члена сім’ї. У таких самих розмірах, незалежно від причини смерті годувальника, обчислюють пенсії членам сімей померлих інвалідів війни та членам сімей, до складу яких входять діти, що втратили обох батьків.

Також передбачено, що особи, яким раніше призначено пенсію в разі втрати годувальника відповідно до Закону «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», мають право на перерахунок пенсії з урахуванням положень цього закону.

Постановою від 23 вересня 2015 року №740 Кабмін надав статус ветеранів війни сім’ям громадян, які добровільно забезпечували (або добровільно долучалися до забезпечення) проведення АТО (зокрема здійснювали волонтерську діяльність), і загиблих (зниклих безвісти) внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, яких вони зазнали під час забезпечення проведення АТО, перебуваючи безпосередньо в районах операції в період її проведення

Також такий статус надається сім’ям загиблих учасників добровольчих формувань, які були утворені або самоорганізувалися для захисту України, за умови, що в подальшому такі формування було введено до складу армії, МВС, Нацгвардії та інших військових формувань і правоохоронних органів, які взаємодіяли з такими підрозділами.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів, статус ветеранів війни поширюється і на родини загиблих військовослужбовців (резервістів, військовозобов’язаних) і працівників Збройних сил, Нацгвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Прикордонної служби, спецслужби транспорту, військовослужбовців військових прокуратур, осіб рядового, начальницького складу, військовослужбовців, працівників МВС, Управління держохорони, служби спецзв’язку, ДСНС.

Крім того, такий статус надано сім’ям загиблих працівників підприємств, установ, організацій, які долучалися до забезпечення АТО і загинули (пропали безвісти) від поранення, контузії чи каліцтва, яких зазнали безпосередньо в районах АТО під час її проведення.