Як відомо, попередній вибір земельних ділянок для розміщення об’єктів, погодження місць їх розташування та інших питань, пов’язаних із вилученням земельних ділянок, передача земельних ділянок у власність або постійне користування, оренду, мають здійснюватися згідно з вимогами, визначеними Земельним кодексом України та прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. Процедура такої передачі залежить від правового режиму, місця розташування, розміру і цінності земельної ділянки. Разом з тим, у будь-якому випадку підставою для передачі громадянам та юридичним особам, зокрема, земельних ділянок державної або комунальної власності є рішення уповноваженого органу.
Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Також, незалежно від різноманітності процедур передачі (надання) земельних ділянок, існує загальна вимога щодо необхідності визначення меж земельної ділянки та оформлення права на земельну ділянку.
Так, відповідно до частин першої і другої статті 125, статті 126 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою (державного акта), та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
Земельний кодекс України містить заборону щодо використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації (частина третя статті 125 Кодексу).
У зв’язку з цим, статтею 211 Земельного кодексу України самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону.
З урахуванням положень Земельного кодексу України, зміст терміну „самовільне зайняття земельних ділянок” розкрито у Законі України „Про державний контроль за використанням та охороною земель”. Відповідно до абзацу десятого статті 1 цього Закону самовільне зайняття земельних ділянок – це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.
Таким чином, в основі самовільного зайняття земельних ділянок лежить порушення установленого порядку щодо передачі (надання) земельних ділянок з установленням меж та оформлення права на них. Це може бути, наприклад, відсутність рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади про передачу (надання) земельної ділянки державної або комунальної власності та (або) правовстановлюючого документа на цю ділянку. Згідно з статтею 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.