З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу. Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладені у Загальній декларації прав людини.
Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.
Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи.
Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав і свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів і інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів У системі функціонування державної влади. До останніх, зокрема, треба включити: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, та жорсткої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами; визнання владою конституції як джерела цієї влади і умови її легітимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.
Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод.
Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них, з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи “громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права
До загальносоціальних гарантій відносять: ідеологічні, політичні, економічні, власне соціальні, організаційні. Ті чи інші загальні гарантії завжди є пріоритетними у сфері реалізації відповідної групи прав людини і громадянина.
Так, визначальними для реалізації політичних прав громадян є політичні й ідеологічні гарантії, для реалізації економічних – ідеологічні і політичні, соціальних і екологічних — економічні, культурних – економічні 1 соціальні, особистих та інших – політичні й організаційні.
Загальносоціальні і юридичні гарантії узгоджені і тісно пов’язані між собою. Більшість перших формально закріплено в Конституції і законах України. Власне правові ж гарантії часто фактично виглядають як політико-правові, соціально-правові тощо.
До ідеологічних гарантій можна віднести ліберальну концепцію прав людини, на якій ґрунтується правова система держави, що визнає права людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо прав колективу, держави, суспільства, а також ідеологічний плюралізм і багатоманітність, заборону визнання державою жодної ідеології як обов’язкової. Ці гарантії втілено у статтях 8, 9, 11, 15 Конституції України.
Політичними гарантіями є суверенітет держави, суворе дотримання її демократичних засад, фактична незмінність її конституційного ладу, закріпленого в Основному Законі України, суворе забезпечення законності і неможливості зловживань з боку політичної влади, відкритість політичної системи і наявність можливостей для вільної діяльності політичних партій та громадських організацій, наявність усіх інших ознак правової держави у їх сукупності.
Формальна наявність політичних гарантій також відображена у Конституції України. Так, відповідно до статей 1, 2, 5, 6, 7, 15, 37 Конституції України наша держава є суверенною і демократичною; носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні виступає народ; державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; гарантується політичний плюралізм і водночас обмежується діяльність ультрарадикальних партій тощо.
Конституцією України визначені її конституційний лад і засоби забезпечення верховенства закону, в Україні діють велика кількість політичних партій та громадських організацій. Але цього ще недостатньо для того, щоб визнати справді ефективними та реальними політичні гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина.
Проте,  саме  ці  гарантії є  визначальними.  Адже неефективний політичний  (державний) лад гальмує розвиток економічних та інших відносин  і,  відтак,  не дає можливості  створити  належні економічні, ідеологічні, соціальні та правові гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина.
Економічні гарантії знайшли своє відображення у статтях 13, 41, 95 та інших Конституції України. Ними є ринкова економіка, основу якої становлять відносини приватної власності, поєднані зі свободою підприємницької діяльності та ефективним використанням державної власності і дієвою системою державного регулювання економіки, а також ресурсна, фінансова та технологічна незалежність національної економіки від інших країн.
Якщо політичні гарантії є визначальними для реалізації усієї системи конституційних прав та свобод людини і громадянина, то належні економічні гарантії фактично обумовлюють можливість реалізації соціальних, культурних, деяких інших прав та свобод людини і громадянина (права на соціальний захист, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на освіту, на охорону здоров’я тощо). Реалізація деяких інших прав та свобод людини і громадянина (таких, як свобода думки і слова, право на повагу до гідності, право на захист від втручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, свобода пересування, право на мирні збори, свобода асоціації, право на підприємницьку діяльність тощо) не потребує чи майже не потребує матеріальних затрат з боку держави.
Соціальними гарантіями визнається відсутність будь-якого суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України, максимальну зайнятість населення, відсутність тенденцій моральної та духовної деградації в суспільстві.
До організаційних гарантій відносять: структуру, взаємини, матеріально-технічне забезпечення суду та інших органів захисту прав людини і громадянина, загальну ефективність судової та правоохоронної діяльності, рівень кваліфікації суддів та працівників інших правоохороннихорганів тощо.
Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина – це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту.
Серед правових гарантій, за критерієм їх змісту, можна виділити:
а)      матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять тічи інші приписи та заборони);
б)      процесуальні (положення, які визначають процес реалізації
матеріальних гарантій);
в)      організаційні (положення, які, зокрема, визначають систему судових і власне правоохоронних органів, інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування, встановлюють їх функції, повноваження їх посадових і службових осіб).
Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:
— право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);
— право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;
— право знати свої права та обов’язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57); гарантується неприпустимість зворотної дії закону; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення (ст. 58);
— право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно (ст. 59);
— принцип необов’язковості виконання явно злочинного
розпорядження чи наказу (ст. 60);
— принцип презумпції невинності людини, який означає що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);
— гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64).
Окремим, специфічним видом правових гарантій є юридична відповідальність. її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов’язків, що кореспондують зазначеним правам та свободам. Крім того, вона також виконує функцію забезпечення виконання обов’язків людини і громадянина, які є складовою правового статусу людини і громадянина.
Залежно від рівня їх юридичного статусу правові гарантії поділяються на міжнародно-правові та національні, конституційні та галузеві.
Міжнародно-правові гарантії встановлені в чинних міжнародних договорах, обов’язкових для України. У свою чергу, вони також є матеріальними (скажімо, можливість звернення до Європейського Суду з прав людини, встановлена Конвенцією про захист прав і основних свобод людини), процесуальними (наприклад, доступний для кожного порядок такого     звернення), організаційними (система і організація діяльності Європейського Суду з прав людини).
Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, в яких визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина.
Так, Верховна Рада України, відповідно до Конституції України, визначає відповідними законами права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я, екологічної безпеки, правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва (частина 1 ст. 92 Конституції України), визначає правові засади вилучення об’єктів права приватної власності (пункт 36 частини 1 ст. 85 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, здійснює через нього парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує його щорічні доповіді про стан до­тримання та захисту прав і свобод людини в Україні (пункт 17 частини 1 ст. 85 Конституції України).
Основним Законом на Президента України покладено обов’язок бути гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини ї громадянина, обстоювати права і свободи громадян (статті 102 і 104 Конституції України), на Кабінет Міністрів України – вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 ст. 116 Конституції України), на місцеві державні адміністрації – забезпечувати додержання прав і свобод громадян на відповідних територіях (пункт 2 ст. 119 Конституції України).
Ст. 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії.
На прокуратуру покладено здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121 Конституції України).
У ст. 22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму.
Окремі права та свободи людини і громадянина мають спеціальні (тобто такі, що стосуються лише їх) гарантії, які містяться у тих чи інших нормах Конституції України та згідно з якими відповідні права забезпечуються: право територіальних громад на місцеве самоврядування -визнанням і гарантуванням місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України); право власності на землю – гарантією його набуття відповідно до закону (ст. 14 Конституції України); право на асоціації – гарантією свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції України); право на працю – гарантіями рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, захисту від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України); право на відпочинок — наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45 Конституції України); право на охорону здоров’я – державним фінансуванням відповідних програм, не скороченням існуючої мережі державних та комунальних закладів охорони здоров’я та ін. (ст. 49 Конституції України); право на соціальний захист- гарантованим загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням і створенням мережі закладів для догляду за непрацездатними (ст. 46 Конституції України); право на користування культурною спадщиною – гарантією її охорони законом (ст. 54 Конституції України) тощо.
Інші правові гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина містяться в багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково -галузевими.
Ці правові гарантії мають різні форми. Вони складаються із норм, які регулюють порядок реалізації тих чи інших можливостей людини і громадянина, встановлюють відповідальність за неправомірне обмеження конституційних прав і свобод або містять засоби стимулювання посадових осіб до належної поведінки. Загалом ці норми є дещо розрізненими, часто неузгодженими з відповідними нормами Конституції України та інших законів.
За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення, можна виділити такі правові гарантії реалізації прав та свобод людини та громадянина:
державні гарантії, які забезпечуються державою в особі органів державної влади, у тому числі суду, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Найбільш ефективно гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина можуть забезпечуватися державою, яка має можливості застосовувати як заохочувальні, так і відповідні примусові заходи, у тому числі юридичну відповідальність – конституційну, кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, матеріальну тощо;
міжнародні гарантії, які забезпечуються міжнародними інституціями (міжнародними судовими установами та відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна);
гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних об’єднань громадян (політичних партій, профспілок, громадських організацій тощо);
        гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст.  55 Конституції України права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних („захисних”) прав. Спеціальні („захисні”) права передбачені статтями 55-63 Конституції України.   Вони   гарантуються  державою  кожній  людині   і   щодо них, відповідно до вказаних статей, а також ст. 64 Основного Закону, не можуть встановлюватися жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини віднесені: право на правову допомогу і свобода вибору захисника своїх прав, право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина, право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і до міжнародних   інституцій,   право   на   відшкодування   шкоди, заподіяної державою.
Так, свої права і свободи людина може ефективно здійснювати переважно за умови надання їй необхідної правової допомоги, право на яку кожному гарантується ст. 59 Конституції України. При цьому кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Крім того, згідно із цією статтею, у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.
Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб’єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги:
державні органи України, до компетенції яких входить їїнадання;
адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист людини від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні будь-яких справ у судах та інших державних органах;
суб’єкти юридичної діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України; об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод.
Так, згідно із Законом України «Про звернення громадян», всі органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян, посадові особи зобов’язані безоплатно надавати громадянам правову допомогу шляхом повідомлення по суті отриманих скарг, пропозицій та заяв. Зокрема, Міністерство юстиції України здійснює інформування населення про діяльність установ юстиції, сприяє поширенню знань про право, роз’ясненню чинного законодавства, забезпечує взаємодію державних органів у проведенні спільних заходів, спрямованих на підвищення правової свідомості населення, тощо.
Припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Ст. 55 Конституції України передбачає: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».
Одним із найбільш доступних і тому поширених засобів захисту своїх прав є звернення зі скаргами, зауваженнями та пропозиціями до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків.
Відповідно до ст. 56 Конституції України «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень».
Ця конституційна норма спрямована на забезпечення захисту громадянина від чиновницького свавілля, матеріальної компенсації шкоди, завданої громадянинові в результаті незаконного порушення його прав і свобод, дотримання законності в діяльності державних органів, їх посадових і службових осіб.
Право на відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди виникає за наявності двох умов, а саме, коли: 1) рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що спричинили шкоду, були незаконними; 2) шкода була заподіяна при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави і порядок відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди визначаються Цивільним кодексом України.
В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.
Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 13 листопада 1997 р.
Згідно з Законом та ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, під-
приємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх посадовими і службовими особами.
Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначає такі, зокрема, функції цієї посадової особи: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 3) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 4) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Уповноважений, відповідно до ст. 150 Конституції України, законів України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» і «Про Конституційний Суд України», має право: а) звернутися до Конституційного Суду України для вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим або для отримання офіційного тлумачення Конституції та законів України; б) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; в) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть зробити цього самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі; г) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого (конституційне подання та подання) для вжиття цими органами заходів.
Відповідно до ст. 55 Конституції України «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Ст. 8 Кон­ституції України гарантує «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України», адже її норми є нормами прямої дії.
Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немай нового або майнового права та інтересу. При цьому способами захисту таких прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним: 3) припинення дій, які порушують право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування май­нової шкоди; 9) відшкодування моральної шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Що стосується розгляду судами скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, то ці питання більш детально регулюються Цивільно-процесуальним кодексом України.
Після використання всіх національних засобів правового захисту кожен, згідно зі ст. 55 Конституції України, має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
        Можливість використовувати порядок захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах – членах Ради Європи, з’явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 22 вересня 1997 р.
Рішення Європейського суду мають не тільки індивідуальне значення для людини, яка звернулася до нього, а й у певному сенсі універсальне значення: вони є орієнтиром для національних судів, у тому числі для Конституційного Суду України, вони надають можливість більш глибоко і правильно зрозуміти обсяг і зміст гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, іншими міжнародними актами, а також і Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, а отже, більш ефективно захищати їх.