Земля — селянам, фабрики — робітникам… Уявіть, що відбулося б з машинобудівним заводом чи металургійним комбінатом, якби його віддали «на поруки» робітникам. При цьому завод — занедбаний і не має права ні заставити його для отримання кредиту під розвиток, ні продати. Інвестиційних коштів у нового власника також жодних, бо власник — це робітник, який живе від зарплати до зарплати, тоді як для виготовлення продукції потрібні кошти, і чималі.
Саме в таку ситуацію потрапили українські аграрії. Вони володіють матеріальним активом, тобто земельною ділянкою, на якій вирощують урожай. Без отримання повних прав ця власність є мертвим капіталом, вона не складає цінності як фінансовий актив. Ні продати, ні кредиту не взяти. Де ж тоді новоявленому фермерському господарству брати кошти для запуску сезонного циклу виробництва? Тобто на насіння та засоби захисту?
Крім того, для підвищення ефективності потрібна ще й дорога техніка: аби розрахуватися за найнеобхідніше устаткування, аграрії — за нинішньої екстенсивності праці — повинні працювати від 14 до 20 років, і при цьому віддавати все зароблене на погашення боргу. Якщо говорити відверто, то проведена за президентства Леоніда Кучми реформа нічого в колгоспній системні ведення господарства не змінила, держава лише зняла з себе відповідальність за справи на селі. Створена Сталіним на початку 30-х років минулого століття модель управління аграрною сферою працює і досі, правда — в погіршеному варіанті, накульгуючи на всі ноги.
Ключ до розв’язання проблем полягає у впорядкуванні прав власності. Встановлення права продажу землі розширює можливості аграрного сектору, з’являється капітал, необхідний для прискорення економічного зростання.