Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини, тому цей день відзначають як Міжнародний День захисту прав людини.
Україна ратифікувала Загальну декларацію прав людини відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 ЗУ “ Про міжнародні договори ” та визнала Декларацію частиною національного законодавства.
Декларація складається з преамбули і 30 статей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право всі чоловіки і жінки в світі без будь-якої б то не було різниці.
Окрему групу прав складають в Декларації економічні, соціальні та культурні права. Це право на працю і вільний вибір роботи, рівну оплату за рівну працю, право на об’єднання у професійні спілки. Кожна працююча людина має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування людини, її самої та її сім’ї (ст. 23). Декларація фіксує право на відпочинок, на освіту, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, брати участь у науковому прогресі (ст. 24, 26, 27).
Декларація прав людини звертає увагу і на те, що кожна людина повинна нести обов’язки перед суспільством. Крім того, при здійсненні своїх прав і свобод, кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою:
а) належного визнання і поваги прав і свобод інших;
б) забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29).
Значення Загальної декларації прав людини полягає в тому, що вона ґрунтується на неподільності прав людини, їх взаємопов’язаності: кожне право і кожна свобода не можуть протиставлятися іншим правам і свободам і використовуватися на шкоду їм. Сенс прав і свобод людини і громадянина може бути встановлений тільки з урахуванням їх взаємозв’язку, з’ясування їх змісту в контексті один одного.
Гарантії прав та свобод людини і громадянина передбачені також Конституцією і законами України, що являють собою систему правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюється охорона і захист прав, свобод та законних інтересів українців, іноземців та осіб без громадянства, що знаходяться на території України.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).
Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Так, в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина.
Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно статті 22 Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Частина 3 статті 22 Конституції України підкреслює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Аналіз Конституції України дозволяє дійти до висновку, що Основний Закон України закріпив основні міжнародно – правові стандарти в галузі прав людини. Разом з тим, на сьогодні виникає дуже багато питань, зокрема, щодо соціального захисту учасників АТО, членів їх сімей, внутрішньо переміщених осіб та постраждалих внаслідок зазначеної операції.
Необхідно окреслити коло законів та підзаконних актів, якими визначається обсяг пільг учасників АТО і членів їх сімей. До таких нормативно-правових актів належать: Закони України: «Про боротьбу з тероризмом», Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про збройні Сили України», «Про Національну Гвардію України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну прикордонну службу», Постанова Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2015 року №740 «Про затвердження Порядку надання статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Постановою від 23 вересня 2015 року №740 Кабінет Міністрів України надав статус ветеранів війни:
сім’ям осіб, які добровільно забезпечували (добровільно залучалися до забезпечення) проведення антитерористичної операції (в тому числі провадили волонтерську діяльність за напрямами, визначеними аб. 9 частини третьої статті 1 Закону України “Про волонтерську діяльність”), і загинули (пропали безвісти), померли внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час забезпечення проведення антитерористичної операції (в тому числі провадження волонтерської діяльності за напрямами, визначеними аб. 9 частини третьої статті 1 Закону України “Про волонтерську діяльність”), перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення;
сім’ям осіб, які, перебуваючи у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, загинули (пропали безвісти), померли внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил, МВС, Національної поліції, Національної гвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів;
сім’ям осіб, які, перебуваючи у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету, територіальної цілісності України, але в подальшому такі добровольчі формування не були включені до складу Збройних Сил, МВС, Національної поліції, Національної гвардії та інших утворених, відповідно до законів України, військових формувань та правоохоронних органів, загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання такими добровольчими формуваннями завдань антитерористичної операції у взаємодії із Збройними Силами, МВС, Національною поліцією, Національною гвардією та іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення;
сім’ям військовослужбовців (резервістів, військовозобов’язаних) і працівників Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, військовослужбовців військових прокуратур, осіб рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції ДФС, поліцейських, осіб рядового, начальницького складу, військовослужбовців, працівників МВС, Управління державної охорони, Держспецзв’язку, ДСНС, Державної кримінально-виконавчої служби, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, та загинули (пропали безвісти), померли внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення;
сім’ям працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися до забезпечення проведення антитерористичної операції та загинули (пропали безвісти), померли внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час забезпечення проведення антитерористичної операції безпосередньо в районах та у період її проведення.
Права і свободи внутрішньо переміщених осіб визначені Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
При цьому усім суб’єктам правовідносин Конституцією і законами України гарантується доступність судового захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів.

Конституційний принцип рівності перед законом і судом тісно пов’язаний з питанням надання державою безоплатної правової допомоги. У статті 59 Конституції України зазначено, що: «Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
Відповідно до Закону України “Про безоплатну правову допомогу” (далі – Закону) право на безоплатну правову допомогу – гарантовано Конституцією України.
Можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених цим Законом.
Безоплатна первинна правова допомога – вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг:
– надання правової інформації;
– надання консультацій і роз’яснень з правових питань;
– складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);
– надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.
Суб’єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні є:
– органи виконавчої влади;
– органи місцевого самоврядування;
– фізичні та юридичні особи приватного права;
– спеціалізовані установи.
Безоплатна вторинна правова допомога – вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.
Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:
– захист;
– здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;
– складення документів процесуального характеру.
Згідно ст.14 Закону, визначено категорію осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу.
Суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги в Україні є:
– центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги;
– адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.